Нещасний Данило

Нещасний Данило

Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, – усе, що не зробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка.

Каже:

– Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.

Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос, хазяйська в колос, а його вже й поспіла.

– Ну, – каже, – завтра піду скошу, то це мені й буде.

Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю.

Пішов він і плаче:

– Піду, – каже, – ще де в другому місці наймусь.

Приходить до другого хазяїна:

– Візьміть мене, – каже, – на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.

Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, – думає, – дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша.

Плаче він:

– Піду ще де наймуся.

Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не трогав одвіку.

– Наймусь я до вас за цей камінь.

Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий – срібний, третій – золотий.

– Ну, – каже, – камінь уже нікуди не дінеться.

Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.

– Що ж, – кажуть, – як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам усім отець, то він і тебе прийме.

Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:

– Роби, – каже, – що буде, подивлюсь, який ти нещасний.

От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:

– Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.

Узяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:

– Як угадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля – бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний, дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства подалі.

От ходив він, ходив, лапав, лапав...

– Ось, – каже, – золото.

Розбили – аж пісок.

– Ну, – каже цар, – справді ти нещасний, їдь з мого царства, мені таких не треба.

Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав. їде він день, їде й другий – нема ні йому, ні коневі їсти. їде третій день, бачить – стіг сіна стоїть.

– Це, – каже, – хоч не мені, так коневі буде. Став до стогу під’їздити, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить із стогу:

– Рятуй мене, бо згорю.

– Як же я тебе, – каже, – рятуватиму, як я і сам не приступлюся.

– А ти, – каже, – подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.

Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», – думає.

А вона йому й каже:

– Коли ти мене витяг, то відправ і додому.

– Як же я тебе відправлю?

– Бери мене, – каже, – на коня та куди я буду голову хилити, туди й верни.

От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що любо й подивитися.

Злізла змія і каже:

– Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.

Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою панною, відчиняє ворота:

– Веди, – каже, – коня та закусиш і спочинеш.

Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї скляночку води, поставила, сипнула жменю вівса.

– Став, – каже, – коня!

«Таке, – думає, – три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».

Пішли в світлицю, вона і йому шматочок хліба і скляночку води поставила.

– Що ж мені тут їсти?

Коли глянув у вікно – овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув хліба, сьорбнув води – уже наїдається, а все ціле.

– Що, – каже, – наївся?

– Спасибі, уже.

– Ну, лягай же спочинь.

Устав він на другий день, вона йому й каже:

– Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою.

Дає йому сорочку і зброю.

– Це, – каже, – така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, кого не дістанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що як надінеш, ніщо тебе не візьме. І їдь ти до такого-то шинку, там тобі об’являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся, то жінці до семи років правди не кажи.

От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:

– Найшла на нашого царя чужа земля, але не може цар сам відбитися, а викликає богатиря, щоб його царство відвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.

Показали йому, куди їхати, він туди і поїхав.

Приїхав до царя.

– Так, – каже, – і так, можу я цю чужу землю відбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили вас.

Виїхав він з козаками в поле.

– Лягайте, – каже, – спіть, а я постережу.

Тільки ті поснули, біжить чужа земля.

– Звертай! – кричить.

– Ні, – каже, – звертай ти!

Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не дістав, то ті й живі зосталися. Відбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.

А та чужа земля давай царівну підбивати:

– Що ти пішла за такого, що хто його знає й звідки він, а ми ж всі царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.

Вона і давай його випитувати.

– Що ж, – каже, – вся сила моя от у цих рукавицях.

Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.

Вона знову до нього:

– Де ж твоя сила?

– Сила моя, – каже, – в оцих от чоботях.

Вона чоботи зняла й віддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив.

Та вже в третій раз признався:

– Сила моя, – каже, – в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.

Давай вона його улещувати:

– Ти б, – каже, – в лазню сходив та помився.

Він і подавсь. Тільки що роздягся, вона й підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, поклали на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила - та й каже:

– Е, – каже, – щось уже Данилові заподіялося.

Враз взяла його, перебрала, перечистила, склала, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.

– А що, я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.

Він уже стоїть та мовчить.

– Ну, – каже, – перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.

На другий день дає йому вона ремінь і приказує:

– Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш уранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, уздовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.

От поїхав він до того самого шинку, переночував, як став умиватися, попросив:

– Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем уздовж спини скільки сили.

От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, – думає, – одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив того коня.

– Продай, – каже – Що тобі дати?

– Та давай п’ять тисяч.

Цар вийняв гроші, взяв і віддав. Приходить у палац, хвалиться:

– Піди, душенько, подивись, якого я коня купив.

Пішла вона, як глянула:

– Е, – каже, – це моя погибель; треба його зарізати.

– Що ти, душенько, як можна?

– Ні, заріж та й заріж.

Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:

– Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.

А він до неї і гиготить:

– Ти, – каже, – дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.

Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще якийсь – всі різні.

Пішов раз цар у сад, угледів ту вишню, любується нею та й хвалиться цариці:

– Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна коли й виросла.

Та як глянула:

– Е, – каже, – це моя погибель, треба її зрубати.

– Що ти, як можна, сама краща в саду краса – та зрубати.

Все одно:

– Зрубай!

Стали готуватися, а дівчина прибігла та до вишні:

– Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.

– А ти, – каже, – дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти її на воду.

Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.

От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду – і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схопиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.

– А пливи, – каже, – сюди!

Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.

– А де тут така-то дівчина?

Показали йому.

– Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ народила.

Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив’язав і розметав.