Лев та осел



(Український народ)


М

ав чоловік осла. I осел став старий, і дуже йому надокучило у господаря свого нагайок отримувати, тому він пішов від нього в ліс жити. І так він собі ходив, пасся і не хотів кращого життя мати, як у лісі.

Але по лісі ходив лев і якраз на той час наближався до осла. Осел як узрів лева, то дуже перелякався і подумав: «Нічого, ляжу неживим!» Та й ліг. А поки лев прийшов, то осел собі надумав, що має робити.

Приходить лев і питається:

– Що ти таке?

А осел відповідає:

– А ти хто є?

– Я є цар над усіма звірами, – каже лев.

– О! То ти, – каже, – брешеш.

– Чому? – питає лев.

– Бо ти, – каже, – неправду кажеш, то я є цар.

– А ти відколи є царем? – каже йому лев. – Та ж я відколи світ, то є царем над усіма звірами.

– Як так, – каже осел, – то мусиш мати якусь відзнаку.

– А ти маєш? – каже лев.

– Так, маю, – каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав і говорив лежачи.

Він підіймає задню ногу догори, – на ній акурат була нова підкова прибита, – і каже:

– Бачиш? Оце є моя царська печатка.

Левові дуже соромно стало, і він подумав: справді, він є цар. Але надумав з ослом зробити таку штуку.

– Знаєш ти, – каже, – що? Тепер зробимо ще одну роботу за одну годину: хто більше звірів наловить, той буде царем.

І пішли на призначене місце. Лев пішов у ліс і впіймав там зайця, там сарну, там цапа, – до десяти штук. А бідний ослисько пішов на велику галявину серед лісу і там ліг, так ніби неживий: очі вивалив, вуха опустив, ноги простер, – здох.

Птахи, сороки, ворони позліталися роєм до нього їсти. Але осел так по одній і по дві бив, що навіть птахи не помічали того. Нараз подумав собі осел: «Уже досить буде». Схопився він на ноги, і йде на призначене місце, де мали зійтися з левом.

Каже йому лев:

– От бачиш, маєш десять штук, то я їх убив; а скільки ти маєш?

Каже осел:

– Го-го-го! Це дурниця, я маю, може, копу...

– Але яких? – каже лев.

– Прошу, йди подивитися.

Приходять. Каже осел:

– От бачиш, оцих мені дай, що в повітрі літають, а не тих, що на землі ходять!

Ще дужче засоромився лев і зараз відійшов від осла й пішов до лісу. А там зустрічає його вовк і каже:

– Здоров, царю!

Привітає його, як царя. А лев став і каже»

– Я уже не цар.

– Ой, та що таке? Та ж відколи світ, то ти наш цар був і будеш.

Каже лев тихо, дрижачим голосом:

– Тихо, цар тут недалеко.

– Як він виглядає? – питає вовк.

– О, я тобі не можу сказати: вуха, як постоли, голова, як відро, одним словом, страшний цар на весь світ.

Але просить вовк лева, щоб йшов йому показати того царя. Лев не хоче, бо боїться дуже, відпрошується.

Каже вовк:

– Як боїшся, то зв’яжім хвости докупи, то й краще нам буде боронитися разом.

Зв’язали вони свої хвости докупи, ідуть лісом, і виходять скраю, дивляться із-за великого дерева – акурат є цар.

Каже лев пошепки:

– Бачиш того страшного царя?

– Що, – каже вовк, – то цар? То осел дурний!

Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом. Та й волочить вовка пнями, корчами, що з нього аж дух пре. Десь за півгодини лев став і озирається – вовк уже неживий. Каже лев:

– Бачиш, – ти кажеш, що не страшний!.. Але лишень з-за дерева на нього подивився, та випустив духа.